Головний медик 15 батальйону Михайло Сіка: «Ми повинні показати, що ми – українці. От і все».

Три роки. Саме стільки 30-річний капітан Михайло Сіка, начальник медичної служби 15 ОГПБ 128 бригади, обороняє нашу країну від агресора та рятує життя побратимів на передовій.

В інтерв’ю 0312.ua Михайло розповів про життя на війні, зокрема, про трагічні події у Дебальцевому та на шахті «Бутівка». Не оминув військовий медик і тему цивільного життя. Каже, після 3 років війни навіть у «маршрутці» їхати незвично…

«Я – закарпатець. Народився у селі Люта, на Великоберезнянщині, - розповідає капітан ЗСУ, - Навчався уже в Ужгороді. Це – ЗОШ №1 імені Тараса Григоровича Шевченка. Потім певний час навчався у Струмківській ЗОШ. Після того уже пішла військова лінія: Мукачівський військовий ліцей, Вінницький медичний коледж. Потім була одна військова частина – 93 бригада. Згодом перевівся у 17 танкову бригаду. У 2012 році уже почав проходити службу у 15 окремому гірсько-піхотному батальйоні у складі 128 бригади.

За словами Михайла, рідні не надто підтримували його рішення стати військовим. Тепер, коли війна, не на жарт переймаються:

«Чесно кажучи, коли я навчався у військовому ліцеї, то вони не надто хотіли, аби це стало професією мого життя. А якщо брати до уваги те, що зараз та упродовж майже трьох років у країні війна, то вони взагалі незадоволені. Звісно, вони мене підтримують, однак переймаються і чекають, коли війна завершиться, коли я нарешті буду разом із родиною. Син Пашка та дружина, яка також військовослужбовець-медпрацівник, також мене чекають.  Ми проживаємо тут, в Ужгороді».

-         Коли Ви поїхали на війну?

-         Це сталось майже відразу після того, як розпочались бойові дії – у червні 2014 року. Батальйон трохи раніше виїхав, але у мене за станом здоров’я не вийшло поїхати разом з ними. Тоді наші хлопці були у Луганському аеропорту. А я виїхав з іншою групою на другу лінію оборони, на розмежування, коли хотіли від’єднати Донецьк і Луганськ .

-         Як Вам далось це рішення?

-         Не було інших варіантів. Так потрібно було. Крим забрали дуже швидко, навіть ніхто нічого не встиг зрозуміти. І далі пішло-поїхало. Там немає нічого цікавого, веселого. Багато чого бачили… Неправильно це все просто-напросто.

-         На Вашу думку, мислення закарпатців після початку війни дещо змінилось?

-         Важко щось говорити з цього приводу, оскільки на війні я фактично 3 роки. За останній рік вдома я був 12 днів. Однак, спілкуючись тут із деякими людьми, складається враження, що їх нічого не хвилює. Коли прийдуть на Закарпаття, візьму «пушку» і буду воювати. Здається, вони так думають. Сто людей – сто думок.

-         Чому саме медичний працівник?

-         Раніше хотілось бути лікарем, лікувати людей. Потім задумав, що буду військовим і вирішив це якось поєднати.

-         У який населений пункт на Сході Ви відправились?

-         Це було смт. Леніне. Станом на сьогодні ця територія уже не підконтрольна українським бійцям. Однак, наш підрозділ спочатку звільнив від окупантів цей населений пункт. Та згодом нам сказали, що потрібно відступити.

-         Перші емоції, коли приїхали на війну.

-         Вже через 40 хвилин після нашого приїзду «прилетіли» ГРАДи. Згорів магазин, будинок. Враження, звісно, не передати словами. Все зовсім не так, як у кіно. Ми навіть як слід не встигли позиції зайняти. А на інших позиціях буквально через декілька хвилин дві БМП наступили. Були уже й поранені, і загинув один воїн… І це все у першу годину після того, як ми прибули.

"ПРИБІГАЄШ НА КОМАНДУ "ПОРАНЕНИЙ" І БАЧИШ БЕЗДИХАННЕ ТІЛО ТОВАРИША, КОЛЕГИ, ЗАХИСНИКА... ТЯЖКО ЦЕ ВСЕ"

-         Як працювати медиком у «польових умовах»?

-         Я не  у медичних закладах працюю, а безпосередньо на позиції. Що тут казати? Це польові умови – цим все й сказано. Я завжди був на «передку», тому основна задача моя та моїх підлеглих – це перша медична допомога і за можливості евакуація. Звичайно, були відірвані кінцівки, багато чого було… Проте, дуже багато наших хлопців загинуло. Навіть цифри не хочеться називати.

-         Як вдається переносити втрати колег, друзів?

-         Важко. З людиною знайомишся, а її потім не стає. Більше того, коли ти, медпрацівник, прибігаєш на команду «поранений» і бачиш уже бездиханне тіло товариша, колеги, Захисника… Тяжко це все.

Люди живуть у підвалах, готують їсти на вулиці, біля вогнища. Незрозуміло, чому вони там залишаються.

-         За рахунок чого Ви знаходите у собі сили, стимул продовжувати боротьбу із окупантами?

-         Ми повинні показати, що ми – українці. От і все. У нас є своя сім’я. Ми не маємо права сюди їх пустити.

-         Кажуть, війна змінилась…

-         І справді. Якщо на початку війни ми часто йшли у наступ, звільняли території від бойовиків, то тепер, за Мінськими домовленостями, обороняємось. Звичайно, під час наступів у нас були величезні втрати: як серед бійців, так і серед техніки. А тепер оборона, оборона, оборона…

"НЕ ЗНАЮ, ЧИ Є СЕНС ПОВЕРТАТИ ТІ ТЕРИТОРІЇ, ЯКІ НАМ НЕ НАЛЕЖАТЬ"

-         Як вважаєте, чи правильною є позиція України стосовно оборонної тактики?

-         Звісно, хочеться вигнати з наших територій цю «нечисть». Але знаєте.. Ті люди, що воюють проти нас… Там настільки мозок «промитий». Не знаю, чи є сенс повертати ті території, які нам не належать.

-         Ви на війні три роки. Ворог слабшає, чи навпаки?

-         За три роки баталій навчились воювати і ми, і вони. У них забезпечення, як мінімум, не гірше, ніж у нас. До того ж, у них багато найманців. Ми зараз базуємось у Донецькій області. Певний період був там на одному із блокпостів. То у них, виявляється, були уже 3 ротації. З них одна – повністю за наймом. Це зі слів місцевих. В основному, це «Кадирівці», чеченці, грузини… Ми також слухаємо їхні частоти, і це чути, коли говорить діючий російський військовий, а коли найманці. Навіть по зовнішньому вигляду це видно. Російський військовий завжди у формі. Найманець одягається, як йому заманеться. Влітку, наприклад, вони у шортах ходять. Тільки автомат через плече.

-         Який період війни був для Вас найважчим?

-         Найстрашніше було у Дебальцевому. Можна також згадати події на шахті «Бутівка». Менше, ніж за годину оглядова комісія нарахувала 230 мін. Тоді були і поранені, і загиблі.

 "КОЛИ ДО БОЙОВИКІВ НАДХОДИТЬ ІНФОРМАЦІЯ, ЩО У ДОНЕЦЬК ЗАЇХАВ ЯКИЙСЬ "ГОЛОВНИЙ" ІЗ КОМІСІЇ ОБСЄ, ТОДІ ТИША ПОВНА"

-         Чи змінилось щось із введенням «режиму тиші»?

-         На перший погляд, все тихо, спокійно, немає якихось значних обстрілів. Якщо порівняти із минулими роками, то дійсно стало спокійніше. Однак, буває по-різному. Півроку нормально, півроку стрілянина. Коли до бойовиків надходить інформація, що у Донецьк заїхав якийсь «головний» із комісії ОБСЄ, тоді тиша повна. Як тільки вони їдуть, все починається знову.

-         Чи є хоч якесь дозвілля на війні?

-         Як такого, немає. Бійці завжди напоготові.

-         Чи багато місцевих залишилось у населеному пункті, де Ви перебували?

-         Там є два населених пункти: Водяне і поряд Опитне. Якщо раніше це були селища міського типу, то тепер там від сили проживає 30 сімей, якщо так можна їх назвати. Це не сім’я, це люди похилого віку. Дітей практично там немає. Можливо, декілька. Люди живуть у підвалах, готують їсти на вулиці, біля вогнища. Незрозуміло, чому вони там залишаються.

"СЬОГОДНІ ВЛАДА ОДНА - КЕПКА В ОДИН БІК. ВЛАДА ЗМІНИЛАСЬ - КЕПКА В ІНШИЙ"

-         Як вони ставляться до українських військових?

-         А як вони можуть ставитися? Коли на тобі висить автомат, що вони тобі скажуть? Між собою вони, думаю, говорять про те, що відбувається. А так: «Ви такі золотенькі, так добре, що ви тут знаходитесь, що ми не у Росії». Всі люди бояться. Сьогодні влада одна – кепка в один бік. Влада змінилась – кепка в інший бік.

-         Кажуть, що на Сході інформаційна пропаганда окупанта працює сильніше, аніж наша.

-         Візьмемо до уваги українське телебачення. На Сході його практично немає. Хіба через Інтернет можна подивитися, почитати. Там лише їхні місцеві проросійські телеканали. «ЛНР», «ДНР», «Новоросія»… Людей просто «зомбують».

-         У плані забезпечення українським військовим всього вистачає? Чи все-таки волонтери більше допомагають?

-         Ну як вам сказати? Волонтерам потрібно, звісно, подякувати. Якщо у армії тобі дадуть ковбасу одного виду, то волонтери можуть привезти набагато смачнішу. Забезпечення є: одяг, форма. Просто волонтери можуть все краще зробити.

-         Який випадок на війні Вам запам’ятався найбільше?

-         Це, напевно, Дебальцеве. Останні дві доби, які ми там знаходились, нас «брали» усіма можливими і неможливими силами. Їхня піхота була на наших позиціях. 4 їхні танки їздили по позиціям. Ми реально думали, що це кінець.

-         У таких випадках, коли здається, що це кінець, про що думаєш?

-         Щоб залишитися живим і здоровим. І все.

"У ДЕБАЛЬЦЕВОМУ ЗА 10 ГОДИН БОЮ ДВІ РОТИ СЕПАРАТИСТІВ ВБИЛИ"

-         Українські військові безстрашні?

-         Це викид адреналіну. Або ти сидиш у бліндажі і тебе убивають, або вилізаєш звідти і вбиваєш. Ми тоді, у Дебальцевому, якщо не помиляюсь, за 10 годин бою дві роти сепаратистів вбили. Нас була одна рота (110 військових), а їх десь 250-300.

-         Чи доводилось Вам брати у руки зброю?

-         Мені хлопці навіть не дозволяли. Казали: «Ти у нас один. Сиди у бліндажі. Не дай Бог щось станеться, хто нас рятувати буде?»

У 15 батальйоні дуже багато нових людей. Особливо закарпатців. Перечин, Хуст, Свалява, Іршава. Є навіть один циган і три угорці. Вони практично не вміють українською розмовляти. 

-         Зараз Ви повернулись до мирного життя. Як дається цей перехід?

-         Це пояснити дуже важко. Я приїхав у суботу 15 жовтня. У маршрутку сідаєш і їдеш – аж не віриться… Дуже

незвично.

-         Що найбільше Вас вразило у цивільному житті?

-         Ну, не те, щоб вразило… Я нарешті побачив свою сім’ю, сина… Взагалі, це все важко. Тільки на другий-третій місяць перебування на війні я почав більш-менш пристосовуватись. Там зовсім інше життя.

"НА ЗЕМЛЮ Я НАПИСАВ ЗАЯВУ ЩЕ У 2014 РОЦІ. ДОТЕПЕР - НІЧОГО"

-         Як Ваш син реагує на цю ситуацію, чи розуміє те, що відбувається?

-         Ми стараємось йому не говорити. Форму він бачить… Тяжко. Я, коли виїхав на Схід, то малий ще навіть не ходив. Коли приїхав перший раз, малий уже на велосипеді ганяє… Зараз приїхав – малий уже у садочку. Скоро весілля буде, напевно (сміється).

-         Чи виконуються державою умови, прописані у контракті?

-         Так. Першочергові умови виконуються. Зарплата, відпускні, матеріальна допомога. От на землю я заяву ще написав у вересні-жовтні 2014 року. Дотепер – нічого. То відмови, то ще щось.

-         Зараз активно обговорюють відведення військової техніки, створення так званої «буферної зони».

-         Є розмежування, є буферні зони. Однак, це не проблема для бойовиків – розвести, а потім підігнати машину набагато ближче.

-         Майже три роки минуло з початку війни. Як Ви можете оцінити рівень розрухи на Донбасі?

-         Якщо є зруйнований будинок, то краще поставити новий, аніж ремонтувати. На лінії зіткнення – взагалі жах. Військовослужбовці, які вперше туди приїжджають, просто в шоковому стані. А трохи далі від лінії зіткнення все нормально. Там люди живуть звичайним життям. У Авдіївці відбувається День міста за усіма канонами. Свято. А буквально за кілометр – промзона. Там ідуть обстріли. Те саме, що я в Ужгород приїхав. Тут спокій. Там на декілька кілометрів від’їхав – так само.

«Хтось воює, бо патріот, хтось – за гроші, у когось – сімейні обставини»

-         Як проходить період адаптації до війни у новобранців?

-         Багато з новобранців все собі зовсім по-іншому уявляють. За останні півроку у нас, у 15 батальйоні, дуже багато нових людей. Особливо закарпатців. Перечин, Хуст, Свалява, Іршава. Є навіть один циган і три угорці. Вони практично не вміють українською розмовляти. Хтось воює, бо патріот, хтось – за гроші, у когось – сімейні обставини. Але з часом звикають. Декілька обстрілів – і звикають. Людина жити хоче. Уже їм ні зарплати не треба, нічого (сміється).

-         Чи вірите у те, що ситуація на Донбасі може стабілізуватися?

-         Звісно, вірю. Та не знаю, чи це мрія, чи реальне бажання. Жодна війна не закінчувалася без перемир’я.