13 років тому закарпатець Михайло Палінчак переїхав до Києва. Економіст за освітою, завжди захоплювався фотозйомками. Фотографувати почав у 2007 році. Під час подій на Майдані робив документальну зйомку. Світлини потрапили у журнал «Репортер». Після цього публікувався у «The News York Times», «The Washington Post», «The Guardian», «Le Monde» та «Deutsche Welle». Учасник фотовиставок у США, Великобританії, Німеччині, Бельгії, Польщі. Ініціатор спільноти «Українська вулична фотографія». Наразі фотограф Президента України Петра Порошенка.
– Тепер тебе не так часто можна впіймати в Ужгороді. Дається взнаки щільний графік роботи в Адміністрації Президента чи рідне місто стало для тебе замаленьким?
– Щойно випадає нагода, я приїжджаю в Ужгород до рідних, друзів. Ще й деякі проекти тут реалізую. Але це правда – в географічних масштабах того, чим зараз займаюсь, Ужгород здається мені крихітним. Та все одно рідним.
– Зараз ти працюєш у прес-службі Адміністрації Президента. Робочий темп, напевно, божевільний?
– Ми висвітлюємо усі публічні заходи за участі президента - від найменших до найбільших. І наша робота залежить від графіку самого президента. У штаті 3 фотографи. Ми чергуємо, завжди на роботі хтось залишається до 12-ї ночі та буває що й довше. Тобто, коли президент на роботі, ми також на роботі. Відряджень теж багато. Наприклад, вчора я тільки повернувся з АТО, а завтра вже летимо на Близький Схід.
– Здалеку виглядає, що у тебе дуже романтична робота…
– Мені здається, зі сторони всі роботи виглядають не такими, якими є зсередини. Дуже насичений графік, ти дуже виснажуєшся. Втомлюєшся не тільки тому, що постійно працюєш, а ще й тому, що робота фотографа - це 80% очікування. І це, напевно тяжче ніж безпосередньо сама зйомка.
– Скільки тривало найдовше очікування?
– Напевно, не тільки для мене одного, а й для багатьох журналістів – це переговори Мінськ-2 2015 року у Мінську. Тоді зустріч тривала 16 годин. Але якщо інші чекали, коли вона закінчиться, то ми ще до цього з’їздили в Краматорськ, були присутні у Верховній Раді під час призначення нового генерального прокурора, а після цього полетіли у Брюссель. Це були дуже виснажливі 3 доби.
– Що найбільше зараз цінується у твоїй роботі?
– Мені здається, що зараз у нашій професії найбільше цінується самобутність і щоб ти у своїх зйомках залишався собою. Треба мати свій стиль. Якщо кудись наймають фотографа, його беруть за минулий бекграунд. Тому важливо бути собою, слідкувати, але не гнатися за течіями, при цьому постійно покращувати власний результат.
– Чому взяли тебе в Адміністрацію Президента?
– До цієї роботи фотографія була для мене більше як хобі. Займався вуличною фотографією, вигравав деякі конкурси, потім розпочався Майдан. Я тоді працював у банку на гарній посаді, а у вільний час знімав Майдан. Деякі роботи були опубліковані у журналі «Репортер», але я не задавався ціллю робити професійні репортерські фото. Знімав для себе, для історії, тому що відчував у цьому внутрішню потребу. Але після Майдану зрозумів, що не хочу більше займатися роботою за спеціальністю, а хочу присвяти весь час фотографії. І почав працювати над цим. Зняв історію про пост-Майдан для бельгійської газети «De Standaart», далі для українського журналу. Саме в цей час у прес-службі президента з’явилася потреба найняти ще одного фотографа. Мої фото сподобались людям, які цим займалися. Мені зателефонували і запросили на роботу. На той момент я навіть не знав, що є така робота – фотограф президента.
– Але ж це зовсім інша робота. Ти весь час ходиш в костюмі з краваткою, сидиш у владних кабінетах, відвідуєш протокольні події...
– Насправді події і локації бувають дуже різними. Це може бути Овальний кабінет Білого Дому чи Єлисейський палац, Адміністрація Президента чи Верховна Рада, а може бути лінія розмежування. Діяльність президента дуже різнопланова й ми все це висвітлюємо. Що стосується одягу, то костюм для фотографа – радше як маскування. Документальний фотограф у будь-якій ситуації повинен залишатися непомітним. І якщо ти прийдеш у шльопанцях-шортах-майці на якийсь дипломатичний прийом, то, звісно, будеш на себе звертати увагу. Тому твій одяг має відповідати місцю і ситуації. А на лінії зіткнення в костюмі ти також будеш виглядати як “біла ворона”.
– Що ти знімав на днях?
– Президент відвідав наших військових у селі Катеринівка, поспілкувався з мешканцями, потім побував у військовій частині. Переліт на гелікоптерах, потім переїзд. На жаль, дорога займає багато часу. Самі зйомки нетривалі.
– Ти помічаєш, що фіксуєш підготовлену, прилизану картинку? Тобі не здається, що трохи далі від цього майданчика все виглядає зовсім інакше? Не фарбують, умовно кажучи, мости до приїзду президента?
– Ні. Вчора президент запитав військових, чи вони знали, що він приїде, і вони відповіли, що бачили, що хтось має приїхати, але не знали, хто саме і навіть думки не мали, що то може бути Президент.
– А бувало таке, що президент змінював маршрут, щоб побачити, що відбувається в місцях, які не готують до його приїзду?
– Звичайно, є можливість для маневрування і він іноді нею користується. Але президент не може повністю робити все, що хоче, хоча б з міркувань безпеки.
– Як за час роботи в Адміністрації для тебе відкрився Петро Порошенко?
– Моя особиста думка, що це найкращий президент України за всі роки незалежності. Тому що я бачу, як багато він працює. Якщо раніше мій робочий день закінчувався о 18-19, то зараз він рідко закінчується о 22-й. Вчора ми прилетіли з Луганської області, як відразу телефонна розмова з президентом Туреччини в аеропорту «Бориспіль». Людина працює і по-справжньому вболіває за свою державу.
– В яких країнах ти вже побував, працюючи з президентом?
– Багато, але не цілий світ. Ми не були в Африці, Латинській Америці. Найбільше, звісно в Європі. Були навіть в Австралії, Японії та інших.
– Кого з відомих світових особистостей фотографував?
– Барака Обаму, Дональда Трампа, Ангелу Меркель, Папу Римського. Це історична фіксація без того, як ми на них дивимося. За ними цікаво спостерігати. І фотографувати їх дуже відповідально.
– Які вони наживо?
– Знаєш, коли фотографуєш, то ні про що більше не думаєш, окрім того, щоб з камерою все було гаразд, щоб створити хорошу композицію. Я навіть не чую, про що вони говорять. Фокусуюся тільки на картинці.
– Чи бувало таке, що камера підводить?
– Ні, Слава Богу, але саме на цей випадок у мене 2 камери. Особливо, якщо важливі зйомки.
– З якою технікою ти працюєш?
– Це Canon 5D mark 4, а також 3 об’єктива: 16-35, 24-70 і 70-200. Ще ноутбук та інші девайси.
– Як поводишся у моменти авралів?
– Давно помітив, що у такі моменти більше концентруюся. Чіткіше фіксую, що можу зробити в цій ситуації. Відкидаю непотрібне, фокусуюся на ціль і досягнення результату.
– Чи часто вдається привозити з інших країн вдалі фотографії, якими сам задоволений?
– Справді якщо інші люди, навіть дуже короткий час перебуваючи в країні, привозять магнітики, то мені в якості сувеніру цікавіше зробити класну фотографію. Це і є мій умовний “магнітик”. А насправді, фотографія – це джерело безперервного розчарування. Бо у тебе постійно виходить не так, як ти хочеш. Або момент упустив, або світло не так падає, або взагалі все складається не так, як ти це собі уявляєш. Частіше не виходить, ніж виходить.
– Які основні вимоги у твоїй роботі?
– Репортерська робота – зафіксувати факт самої події. Ти повинен це зробити максимально об’єктивно. Не робити це красиво, або навпаки некрасиво як у нас в країні часто полюбляють. Хоча тут також питання: а що таке красиво? Для різних людей це різні поняття. Я розумію, що фіксую історію України. І все складається в єдину історичну картину цих років. Моя задача єдина – зробити це максимально об’єктивно без втручання в кадр, в подію. Щоб на мене менше звертали увагу. Тому тут нема місця прикрасам і пересмикуванням в якийсь бік.
– Над чим іще встигаєш попрацювати, окрім основного заняття?
– Зараз працюю над трьома серіями – фотографічними проектами. Два про політичне життя країни, третій особистий. Роблю макет книги. Вона якраз про Ужгород. Це буде автобіографічне візуальне оповідання. Давно хотів зробити книгу про Ужгород. Зібрав усі фотографії, відсортував, побачив, чого не вистачає, потім кілька разів фотографував уже безпосередньо під ідею.
– Де ще буваєш на Закарпатті?
– У 2015 році їздив у Солотвино. У мене бабка живе в Лузі і я пам’ятаю, як з дитинства їздив туди. Побачив сумну картину: озер нема, шахти закриті. Зробив серію, потім про це місце була історія в українському журналі «Репортер» і вони використали мої фото. Мене цікавить не тільки політичне життя. Намагаюся робити власні історії, фото-оповідання. Фотографуючи постійно одне й те саме, замилюється око.
– Що би ти порадив молодим фотографам з власного пережитого досвіду?
– Бути уважним і вдячним всім людям, які приходять, а потім ідуть із твого життя. Бо вони якось впливають на тебе. Не жалкувати ні про що. Якщо б ти щось поміняв у минулому, то вже не був би там, де зараз знаходишся. І ти не знаєш, це на краще, чи на гірше. Я би точно нічого не хотів міняти. Ще фотографам-початківцям я би порадив фотографувати все. А пізніше із цього всього ти вибереш, що тобі потрібно.
– Чи можна здобути світову популярність вдома?
– Навіть глобальну історію можна знімати, не залишаючи, скажімо, Закарпаття. Глобальне не лежить десь в Африці, Нігерії, Сомалі чи Марокко. Ні, треба більш уважно подивитися навколо і зробити унікальні фото в рідному місті чи області. Є багато прикладів, як відомі фотографи приїжджають на Закарпаття і роблять неймовірні кадри.
– Шефу подобаються твої фото?
– Мої роботи потрапляють у його добірку кращих фото за рік, які він публікує на своїй сторінці у фейсбуці. Я для себе розділяю: президент і людина. Фіксую загальний образ в різних ситуаціях. Він зовсім різний, коли спілкується зі своїми дітьми, чи розмовляє по телефону з президентом іншої країни, з військовими, під час міжнародних переговорів. Це все історія, портрет президента. Це не просто обличчя на фото – загальний образ, і він різноманітний.
– Портрет Порошенка як людини дуже відрізняється від Порошенка-президента?
– Одна з характерних особливостей України – це сакралізація влади. І нинішня прес-служба, мені здається, якраз найбільше показує президента, як живу людину.